На церемонії оголошення результатів першого етапу Конкурсу кінопроектів, присвяченого 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка, виступила письменниця Оксана Забужко.
Доброго дня всім присутнім!
Ми не змовлялися з Вадимом Леонтійовичем Скуратівським, але я також мала подібне враження, добираючись сьогодні до Українського дому. Напередодні довідавшись, що Київ і Майдан спеціально заставлено кованими парканами, я не полінувалася, полізла до шухляди і витягла свою помаранчеву шаль 2004 року, пов’язавши її поверх пальто. Виходжу з машини біля Українського дому і відразу ж потрапляю на гурт міліціонерів і абсолютно на щирому невідрефлектованому пориві кажу : «А що Ви тут робите?». Я не можу сказати як Вадим Леонтійович, що «я не был понят». Вони заусміхалися, опускали очі і не відповідали жодним словом. Тобто є у цих людей відчуття, що вони роблять щось не те. Але що вдіяти, їх поставили, от вони і стоять. Прив’язуючись до гасла 2004 року «Міліція з народом!», я, як народ, обмінялася усмішками з своєю міліцією.
Хочу продовжити сюжетну нитку, задану паном Скуратівським. Я дуже рада цьому конкурсу, його ідеї. Я її дуже високо ціную, тому й погодилася підтримати цей проект і прийняти участь у роботі журі, попри те, що часу мало. Крім того, якось зникли за останні кільканадцять років жанри українського кіно. Якщо не робити – нічого і не буде. Брак національного кінематографа утворює колосальну лакуну в ментальних кодах цієї самої молодої політичної нації, яка ніяк не самовизначиться в координатах власної ідентичності. Відомо, що свято місце пустим не буває. Там, де немає свого кіно, там входить чуже. Будь-яке національне кіно в сучасній культурі, в культурі XX-XХI століття, в культурі аудіовізуального тоталітаризму виконує ту саму роль, яку в середньовіччі виконувала Церква. Наші люди, поки дивитимуться історичні фільми наших північно-східних сусідів, чи наших західних сусідів. Наприклад, поляки, які активно роблять своє національне пропагандистське кіно, цю саму Біблію пауперум для школярів, для військовослужбовців («Катинь», «Варшавська битва 1920» і т.д), історично просвітницьке кіно. Без такого кіно жодна сучасна політична нація не може до кінця устоятися. Відсутність такого кінематографу в структурі сучасного українського інформаційного поля – це одна з найдраматичніших лакун нашого національного росту.
Я далека від ілюзій, що народний фільм легко створити, але варто братися за те, що здається неможливим. Будучі оптимістами, ми обирали три кращі сценарні заявки. І тут уже від оптимізму переходимо до реалізму. У принципі, жоден із цих тритментів (перше, друге, третє місця) не можна вважати досконалим, таким, який зараз можна запускати в сценарну розробку. Кожен із них має свої вади, має свої ґанджі. З тих кілька днів, які я провела за читанням тритментів, вони дали мені дуже характерну температурну криву умів просунутої, освіченої частини сьогоднішнього українського суспільства. Задовго до мене багато разів було говорено українськими інтелектуалами і стало вже банальністю і загальником, що наша дорога до Шевченка – це наша дорога до самих себе. І міра нашого національного самопізнання і самоусвідомлення може діагностуватися по тому, яким ми бачимо Шевченка, наскільки ми його розуміємо, умовно кажучи, наскільки нація гідна своїх героїв. Я дуже люблю цю цитату Шопенгауера про те, що нація складається не з живих обивателів, а з мертвих героїв. Нація відбувається тією мірою, якою вона своїх мертвих героїв здатна розуміти, якою мірою в неї розвинене почуття ієрархії в погляді на своїх героїв.
Температурна крива, яку ми отримали, виразилася у виставлених балах, у написаних рецензіях, у оцінках, які ми підсумовували в бурхливих дискусіях під час засідань, сама собою могла б стати предметом якоїсь окремої праці, окремої культурологічної студії. Там видно все, що відбувалося в мізках українців за останні 20 років. Там видно стан нинішньої української освіти, видно стан аспірації молодшої генерації, тобто яким чином Шевченко контамінується в свідомості молодшого і середнього покоління в контекст сьогодення. Одним словом, видно, що люди читають, що люди дивляться. А дивляться вони переважно російське і американське кіно по телевізору. Інколи проглядається неймовірна еклектика художньої мови, неймовірна мішанка, смисловий вінегрет…
Знаєте, я позавчора повернулася з Донецька, де виступала перед читачами. Є в Донецьку такі інтелігентські анклави. Донецьк взагалі почувається ображеним на решту Україну за навмисне культурне відчуження. Ті донеччани, котрі мене запросили, вони мені дуже гостинно показували місто. Донецьк - потрясаюча столиця кітчу. Ії можна було б, в принципі, на мапах європейського сучасного монументального мистецтва означити як столицю кітчу і проводити там Бієнале кітчу.
Ті пам’ятники, які прикрашають вилиці і площі цього міста – це неймовірно трагікомічно. Це такий парад гротесків, це така фантастична еклектика для мене, яка персоніфікована в образі Анатолія Солов’яненка, уродженця Донецька, одного з найліпших тенорів століття. Він стоїть перед Донецьким театром опери і балету в образі шахтарського герцога, як написано на постаменті цього пам’ятника. Насправді, цей пам’ятник являє собою відлиту в камені статую з розряду тих, ящо прикрашають в Європі ряджені пантомімщики на різдвяних ярмарках, які пофарбовані сріблястою або золотою фарбою. От він весь золотий, у ботфортах, з плащем, і весь він сяє цим золотом на всі сторони… Дотепні донеччани називають його самоваром. І ось цей шахтарський герцог, як поріг аспірації і уявлень того бідного, абсолютно неосвіченого, озброєного великими грішми прошарку, котрий старався за Маяковським «сделать красиво». Ця естетика кітчу для мене стала метафорою, підсумувала враження від ряду робіт нашого конкурсу. Там були дуже професійні роботи з точки зору розуміння, що таке сценарій, але їм бракувало розуміння, що таке Шевченко. Видно, що після школи автори не розгортали жодної шевченкознавчої праці. Були щирі намагання якось зняти з Шевченка селянський кожух і баранячу шапку, але теж цілковито без знання і без розуміння того, що уже робилося в академічних колах. Тобто це нормальний процес: спершу працюють інтелектуали, доктори наук, історики, літературознавці, працюють ті, чиї праці читають тисячі. Потім уже приходить в культурі наступна хвиля популяризаторів, а потім приходить кіно для мільйонів, своєрідна Біблія пауперум. Але ті, які роблять цю останню хвилю інколи поняття не мають про те, що до них були написані десятки академічних томів. Відповідно виходить «шахтарський герцог», такий самий, сяючий золотом пам’ятник, як метафора того як нам визволятися із селянського кожуха і баранячої шапки.
Було багато дуже різних, дуже цікавих сюжетів, про що можна говорити до нескінченності, але цей стан культурних розривів свідомості людей, які роблять культуру, відслідковується. Єдине, що професійно виглядає в українській сучасній культурі – це знайомство з технологіями. Спасибі нашим північним сусідам, вони нас навчили, якщо не кінематографічним, то live-сценаріям, які вони нам щедро постачають вже 10 років. Вони успішно реалізовуються в українських політичних симулякрах і в тій самій реальності нашого симуляторизованого життя.
В черговий раз підтверджується теза, що образ Шевченка так відразу і виявляє хто ми і яких батьків діти. Я дуже сподіваюся на те, що дальший колективний розум організаторів конкурсу у другому його етапі має завершития повноцінним сценарієм, і, дай Бог, увінчається одним або трьома повноцінними фільмами. Надія на колективний розум, який міг би відкоригувати всі перекоси, позолочену фарбу, «шахтарське герцогство» і всяку іншу пронюпрокоповщину, котра є найбільш дефінітивною рисою сучасної української масової культури. Маємо підправити і спрямувати у цивілізоване русло, щоб був фільм, якого жоден українець не зміг би соромитись.
