Прощання с пустелею

Олександр Денисенко
Тритмент повнометражного художнього фільму

Logline: На шляху до волі не достатньо подолати своїх ворогів, їх треба зуміти простити, - і тоді ти станеш по-справжньому вільним.

Психологічна драма
Тривалість: 90 хв.

Історія ця повідана мені моїм батьком, а йому «передана» самим Шевченком, з його «Щоденника» і листів, малюнків та офортів.
2 травня 1857 року Тарас Шевченко, котрий перебуває на засланні вже десять років, одержує з Петербурга від свого друга Михайла Лазаревського листа, у якому той вітає його зі звільненням і свободою, сповіщаючи про його помилування, підписане царем 16 квітня 1857 року. Про це Тарас Григорович пише у своєму «Щоденнику». Запис датується 13 червня того ж року.
29 червня після марного півторамісячного очікування, карцеру і знущань над Тарасом Шевченком у його «Щоденнику» ми можемо прочитати такий запис:
«Пароход из Гурьева пришел сегодня и не привез мне совершенно ничего, ни даже письма. Писем, впрочем, я не ожидаю, потому что верные друзья мои давно уже не воображают меня в этой отвратительной конуре. О мои искренние, мои верные друзья! Если бы вы знали, что со мною делают на расставаньи десятилетние палачи мои, вы бы не поверили, потому что я сам едва верю в эти гнусности. Мне самому это кажется продолжением десятилетнего отвратительного сна. И что значит эта остановка? Никак не могут себе ее растолковать.»
І справді, що означає ця затримка? Чому вердикт про звільнення іде до Новопетрівського форту аж цілих три з половиною місяці? Бо саме наприкінці липня до Новопетрівського приходить копія указу царя. Себто, лист Михайла Лазаревського долає 2200 верст за 16 днів, а декрет про найвище помилування кур’єрською царською поштою іде з Петербурга до Новопетрівського укріплення цілих три з половиною місяці!
Тому впродовж трьох місяців Шевченко, знаючи про своє помилування, важко мучиться, очікуючи приходу офіційного декрету. Інколи йому здається, що це й справді, нав’язаний кимось, «отвратительный» сон, що таке невимовно важке чекання влаштовано йому навмисне. І як часто буває під час фрустрації, його раптом охоплює ґвалтовна радість, перебільшена милість до тих, хто жорстоко ставиться до нього. Цей стан змінюється печаллю за пустелею чи сумом за тими, кого полюбив у цьому закинутому на край світу форту. А часом на нього сходить відчуття, що він бачить своє майбутнє чи минуле. Тому його поводження часто несподіване для інших. Він справно несе службу, виявляє знаки уваги і навіть шанобливості до неприятелів, з усмішкою зносить збиткування підпилих задерикуватих офіцериків, а заздрісникам робить подарунки і просить у них пробачення.
Про амністію Шевченка з самого початку знають лише комендант форту Усков Іраклій Олександрович і його дружина. Але вони не поспішають розказувати підлеглим, бо розуміють, що хтось з тих, хто ненавидить Шевченка, може заподіяти йому лихо. Тому вони влаштовують Шевченкові свято, але не у себе вдома, а в пустелі, подалі від недобрих очей. І беруть з собою доньку Наташу, яку Шевченко вчив малювати і казашку Катю, котру Шевченко часто запрошував позувати для своїх офортів. Під час мандрівки вони раптом дістаються старовинного некрополю Кенти-Баба, у якому за казахською легендою можна попросити у предків здійснення лише однієї найзаповітнішої мрії. І там Шевченко просить одного, щоб звістка про даровану свободу не обернулася на чергову брехню.
За три з половиною місяці про царську амністію Шевченка поступово дізнаються всі члени військового гарнізону, їхні родичі, обслуга, друзі і недруги. Але армія є армія і головне у ній статут і накази командира. Тому без «высочайшего помилования» Шевченко усе ще залишається тим самим засланцем у закаспійських пісках, так само «тягне носок», репетирує роль денщика за наказом майора Косарєва у водевілі, що ставить самодіяльний солдатський гурток для звеселяння офіцерів і насельників форту. І коли Шевченко відмовляється грати Шельменка на прем’єрі водевілю Квітки-Основ’яненка, де йому велено «оттанцевать дурноватого хохла», майор Косарєв запроторює Шевченка до карцеру. У тому ж карцері, чи завдяки лихій пригоді чи через чиєсь зловмисництво він ледве не помирає. До карцеру раптом потрапляє гюрза. І Шевченко три дні не спить, лежить, скручуючись калачиком, забиваючись у нішу, що була на два і півметра вище підлоги і закінчувалася заґратованою продухвиною. І можливо, Шевченко б і помер, якби не вчасне втручання коменданта укріплення, його друга Іраклія Ускова. Дружина Ускова, Агафія Омелянівна, вже другий день визирає у вікно на алейку біля їхнього будинку, сподіваючись побачити там Тараса Григоровича, котрий зазвичай щовечора ходить, чекаючи на вечірню прогулянку з нею. Під час таких прогулянок він читає їй нові вірші чи дізнається про новини з Петербурга й України. Вона стурбована його відсутністю і питає свого чоловіка, чому Шевченко до них не заходить. І той дивується, а й справді – чому? І миттю посилає свого ад’ютанта до Шевченкової землянки, у казарми, в шинок, у медчастину. Той вертається і доповідає, що «рядового Шевченки ниигдеи нет». Щоб знайти Шевченка лишається заглянути хіба ще у два місця: до карцеру і в пустелю. Звісно, починають з карцеру і вчасно. Бо ще трохи і змія дотягнеться до Шевченка, або він засне і впаде на підлогу на зміїну розправу.
Назва сценарію “Прощання з пустелею” «позичена» так само у Шевченка з його листа до Броніслава Залеського від 10, 15 лютого 1857 року, у якому він, мріючи про визволення, називає його “расставанием с пустыней”, фантазуючи, як буде прощатися зі своїми друзями, зі своїми ворогами і недоброзичливцями, з Новопетрівським укріпленням, з місцевими казахами і жорстокою, але величною природою пустелі.
У сценарії разом із вигаданими епізодами використовуються деякі деталі, репліки і сцени з «Щоденника» Т.Шевченка. Це розковує форму сценарію і фільму. І хоч сценарний хід в основі своїй має інтригу, задуману царською політичною поліцією, щоб залишити навік Шевченка у Мангишлацькій пустелі, але на нього цілком логічно нанизуються й інші епізоди, у яких будуть розкриті миті чекання, творчості, сповіді Тараса пустелі чи несподівані за контекстом драматургічного напруження сцени, у яких Шевченко розкривається, як добрий товариш, вчитель, джентльмен і мудрець. Усі разом ці епізоди складають одну велику подію – боротьбу й звільнення людини із рабства, яка неможлива без підтримки тих, хто її розуміє і любить, і без прощення тих, хто її пригнічує. Епізоди ж, у яких розкривається інтрига переслідування Шевченка і заподіяння йому смерті, являють собою поворотні події в сценарній структурі.
Новели перемежовуються записами зі щоденника, днями і годинами подій. Це буде той драматургічний рефрен, який підсилюватиме напруження дії фільму й очікування самого Шевченка.
Для цього, як візуальний образ використовується сонячний годинник, якого Шевченко будує біля своєї землянки і кілька разів на день подивляється на нього. Після випадку зі змією цей годинник хтось зруйнує. Так само, хтось лихий зітре намальовані на піску у пустелі маршрути, якими Тарас Григорович планує дістатися до Санкт-Петербурга. Бо ж йому конче треба було «поспешить в Академию художеств и облобызать руки и ноги графини Настасии Ивановны Толстой и ее великодушного супруга графа Федора Петровича. Они единственные виновники моего избавления, им и первый поклон.»
А ще він чекає на прибуття шхуни «Ластівка», на якій, зазвичай, привозять пошту. Для цього він будує флюгер на березі моря і ходить до нього дивитися, у якому напрямку і з якою силою дме вітер. Від цього залежатиме, як напинатимуться вітром вітрила «Ластівки», з якою швидкістю вона пливтиме до Новопетрівського форту. У безвітряну погоду він падає на коліна і молиться на скелі понад морем, або біжить до старого казаха – дідуся казашки Каті і питає його, яка буде погода завтра, післязавтра, на найближчі кілька днів. І оскільки він це робить доволі часто, то це викликає у діда-казаха здивування. Після ж пояснення онуки Каті дід – ледве-но Шевченко забігає до його джуламейки  – відразу розказує йому про погоду, вивчивши кілька слів російською: «дож», «ветр», «бура», при цьому він показує, куди дутиме вітер, як падатиме дощ чи як вдарить блискавка.
Коли ж вітер здіймається – Тарас шаленіє від радості. Бігає понад Каспієм, переплигує через лінивих черепах, лякає ящірок, забігає у печерну мечеть, посеред якої завжди лежить чистісінький барвистий килим, і ставить там свічку.
У один зі штильових днів він стоїть на колінах на вершечку скелі «Монах» (акварель Т.Шевченка, намальована у 1853 р.) і молиться над морем. Від спеки йому паморочиться у голові і несподівано йому привиджується тінь чоловіка у гвардійській смушковій парадній шапці, яка виростає у нього за спиною, неначе лягає на нього. Шевченко різко повертається, але нікого не бачить. Від шпаркого руху він раптом зривається і летить униз з двадцятиметрової скелі. Проте, чудом він не розбивається, пролітає всього кілька метрів і падає на камінний карниз, що поясом метрової ширини оперізує скелю. Побитий, він лежить там до ранку, поки його не знаходять ногайські пастухи овець.

Колізії сценарію і події, які вони породжують:
*    Тарас, то замучений муштрою, то гордий з того, що муштра, яка впродовж усього заслання ніяк не вдавалася йому, тепер виконується ним спритно і майстерно. Він навіть допомагає іншим солдатам нести військові повинності. Тим більше, що він не хоче відрізнятися від інших солдат, котрі, можливо, заздрять йому. Тому коли Шевченко виграє у казармі потішне змагання – хто  найдовше простоїть на одній нозі, витягаючи вперед носок другої, то виграного рубля віддасть своїм солдатським побратимам.
*   Прихильність Шевченка до Агафії Ускової – дружини коменданта, сина якої - Дмитрика дуже любив Тарас Григорович, вчив малювати, і який у п’ять років помер від хвороби. Бажання Шевченка висповідатися Усковій, поскаржитися, як матері чи сестрі.
*    Ностальгія за рідними, за Україною, за друзями, що породжує фантазії і сновидіння. Зустріч у сні із мандрівним суфійським мудрецем, прототипом якого є суфійський поет і містик ХІІ-го століття Ходжа Ахмед Яссауї. Шевченко зустрічається із ним вночі, коли крізь сон чує українську пісню і виходить зі своєї землянки просто неба і зір. Мудрець сидить під вербою Тараса і так само, щось слухає. Коли Шевченко запитує його: «І ти, ти так само чуєш нашу пісню?», той відповідає: «Так. Я чую шелестіння твоєї верби і пізнаю голос Бога…» Мудрець проводить руками по обличчю, його очі заплющуються, і він зникає у мареві місячної доріжки, що прошиває пустелю до нескінченності всесвіту.
*    Казахи з аулу, що неподалік від форту, чисті серцем люди, щирі і чуйні. Вони люблять і шанують Шевченка. Ще при першій зустрічі Шевченко заприязниться з ними і вони, сидячи за чаєм у джуламейці, балакаючи, не помітять, як він намалює на аркуші з блокноту двох аксакалів. Спершу казахи сахаються малюнка, бо ж магометанство забороняє зображати людей. Але Шевченко дмухне на чорні лінії, зроблені вугільним олівцем, і ті розсіються поверхнею білого аркуша, наче зникнуть. Казахи вражені. Один навіть опуститься на коліна. І відтоді, від першої зустрічі вони називатимуть його за талант художника «Жаратуши», що означає казахською «Творець». І вони вже не бояться його малюнків. Старші казахи захоплено розповідають йому легенди про зороастрійських святих. Шевченко їх самих малює під час цих розповідей, які практично не розуміє, але вдає, що утороплює кожне слово. Потім усі разом роздивляються малюнки і сміються, чи лякаються, чи сумують, чи соромляться від споглядання. Мале казашеня намалює самого Шевченка у попелі біля вогнища, коли той рисуватиме його дідуся. Тарас «причепить» собі до намальованого хлопчиком підборіддя купу жарин, що куряться. І обоє заллються веселим сміхом. Шевченко потім вчитиме хлопця малюнку.
*    Дивовижне уникнення Шевченком смерті. На допомогу йому завжди приходять випадкові, часто непередбачувані, обставини: чи несподівані пастухи, чи турбота тих, хто симпатизує йому, чи докори сумління самих ворогів.
*    Утиски недругів, спроба знищити духовно, психологічно. Гра у корчмі офіцерів, які ненавидять вільнолюбного «рядового пиита Шевченка» і ставлять копію указу царя про звільнення Шевченка, яке вже давно прийшло у Новопетрівське укріплення, на картярський кін у азартній грі. Про це красномовно каже Шевченко у своєму «Щоденнику»: «Мадам Эйгерт от 15 мая из Оренбурга поздравляет меня с свободой. А свобода моя где-нибудь с дельцом-писарем в кабаке гуляет. И это верно, верно потому, что ближайшие мои мучители смотрами, ученьями, картами и пьянством проклажаются, а письменные дела ведает какой-нибудь писарь Петров, разжалованный в солдаты за мошенничество. Так принято искони, и нарушить священный завет отцов из-за какого-то рядового Шевченка было бы противно и заповеди отцов, и правилам военной службы» (запис від 29 червня). Вердикт царя про амністію Т.Шевченка недруги витягнуть лише тоді, коли про його надходження дізнається комендант Усков, суворо покарає винних і накаже передати його Шевченкові тим офіцерам, які приховували цей документ. Він також вимагатиме, щоб вони вибачилися перед Шевченком.
*    Пустеля – як образ чистоти і святості чи ворожості і ненависті. Боротьба з пиловою бурею Шевченка. Усамітнення Шевченка у зороастрійських скельних храмах, що перетворені казахами на мусульманські. Молитва Шевченка у скельному храмі до напівстертого в камені Божого лику, яку він раптово уриває, бо бачить чотирьох вершників. Вони вискакують на конях з хвиль ранкового туману на берег моря. І це його переслідувачі. Вони непохитні, але зараз трохи налякані, вони везуть йому за наказом Ускова давно ними приховуваний декрет про його звільнення…

Для розуміння стилістики і викладу діалогів нижче пропоную до уваги кілька фрагментів сценарію.

На пристані.
Біля причалу стоїть крейсер рибальської експедиції. На пірсі вовтузиться з отриманою купою товару вірменин-маркітант. Шевченко не помічає його, підходить до флотського офіцера.
Шевченко: - Разрешите обратиться, ваше высокоблагородие!
Офіцер (ліниво): - Да, а что?
Шевченко: - Не изволите ли знать, ваше высокоблагородие, как часто отходит пароход из Астрахани в Нижний?
Офіцер: - А ты никак драпать отсюда собрался?
Шевченко: - Никак нет.
Офіцер: - А что ж за интерес?
Шевченко(підмішуючи рязанського діалекту): - Мы с друзьями заспорили на бутылку-то, что из Астрахани два раза в неделю корабль, это вот-то, в Нижний ходит. Так что прошу вас, вашство, соблаговолите растолковать полуграмотному рязанскому крестьянину... Больно выпить хочется.
Офіцер: - Что ж тут объяснять, коли корабли часто ходют, как казаки по бабам. А где тут у вас кабак?
Шевченко показує у бік вулички, по якій сам тільки що прийшов. Офіцер раптом кладе йому у простягнуту руку гривеник, сміється і йде у вказаному напрямку.
З вікна будиночку пристані поштмейстер роздає офіцерським денщикам пошту. На віддалі чути прізвища: - Коменданту Ускову! Ротному командиру Косареву! Капитану Кампиони!..
Шевченко спершу дослухається до прізвищ офіцерів, потім іде додому. Вже біля землянки його наздоганяє на бідці маркітант Ашот.
Шевченко: - Ашот, ты мне ножик перочинный привез?
Ашот витягає з бідки відріз верблюжого сукна і простягає Тарасу.
Шевченко: - Я же тебя просил мне ножик перочинный привезти!
Ашот: - Слушай, Тарас, ну что ты в самом деле. Я человек коммерческий, всего не упомню. Прости. Хочешь, вместо ножика дамского чихирю дам?
Шевченко: - Господи, твоя воля!
Ашот: - Зачем бога по пустякам тревожишь, ты лучше сукна верблюжьего возьми. Ночи тут холодные, а оно теплое! Нежное! Не пожалеешь!
Шевченко: - Спасибо, мне нож нужен! (Розвертається і йде.)
Ашот на бідці наздоганяє Шевченка і мовчки встромляє йому під руку сувій верблюжого сукна. Шевченко повертається і хоче щось обурливе сказати маркітанту, але той вдаряє віжками і швидко їде геть.
Шевченко спускається у свою землянку, лягає на тапчан, кидаючи під голову сувій сукна, і звідти вилітає лист. Тарас здивований. Розкриває конверт, читає: «Друже мій милий, Тарасе Григоровичу! Ну, поздравляю, наконец дорогой мой Тарас Григорьевич, с великою милостью царя... получаешь отставку, с предоставлением избрать род и место жизни. Весь твой Мих. Лазар[евский].»
- Ашот! – кричить Шевченко, вискакуючи із землянки. Дивиться у тому напрямку, куди поїхав Ашот – там лише пустеля і міражі. Ошаленілий від щастя, біжить вуличкою. Зустрічає флотського офіцера, іще раз із ним вітається, встромляє йому у руку гривеника, бачить поштмейстера – тисне йому руку, наштовхується на свого «дядьку», що був приставлений до нього, плескає його по плечу, щипає за щічку від радості. «Дядька» ошелешено дивиться йому услід.

Ускова
Пустеля. Ранок. Шевченко на невеличкому кладовищі Новопетрівського укріплення. Малює надгробок могили, у якій поховано маленького Дмитра Ускова – сина коменданта Новопетрівського укріплення. Здалеку, з-за верблюжої колючки, що лежить на дорозі, за ним потай спостерігає казашеня. Несподівано, чимось стривожений, хлопчик схоплюється.
По дорозі до кладовища іде Ускова. У неї в руках букетик фіалок, на обличчі темна вуаль, яку розривають різкі подуви вітру.
Казашеня, подивляючись на Шевченка, біжить від Ускової і молотить ногами по дорожній пилюці, здіймаючи хмари куряви. Казашеня сміється. Ускова поправляє вуаль, закриваючись руками від пилу. З-під вуалі зблискують мокрі від сліз очі.
Шевченко, зачувши шум, перестає малювати. Він дивиться на дорогу. Посеред дороги він не бачить людей. Тільки світла хмара куряви переливається іскрами у променях вранішнього сонця. З тої хмари виходить Ускова і, помічаючи фігуру Шевченка, спершу уповільнює ходу, а потім усе швидше і швидше поспішає до могили.
Хмара спадає. Разом з нею, ніби щезає і слід маленького казашеняти.
Ускова швидко підходить до могили і спиняється. Шевченко ховає малюнок за спину.
Шевченко: - Сегодня два с половиной года, как умер Димочка. И мне захотелось прийти сюда...
Ускова:    - Спасибо...  
Кладе квіти на могилу свого сина Дмитрія.
Шевченко:    - Я пойду.
Ускова:    - Останьтесь... И покажите мне, что вы нарисовали.
Шевченко (нерішуче): - Да так, пустяк. Надгробье в тетрадь, на память.
Ускова:    - Покажите, прошу вас.
Шевченко простягає Усковій зошит. Вітер перегортає дві сторінки, і на одній з них Агата випадково помічає, намальований Тарасом, силует. На малюнку зображена вона біля щойно насипаної могили сина.
Ускова:     - Тарас Григорьевич...
Шевченко:    - Да, Агата Александровна.
Ускова:    - Вы не будете против, если я полистаю вашу тетрадь.
Шевченко:    - Я не знаю, как вы ко многому отнесетесь. Вдруг – плохо?
Ускова:    - Вы не хотите?
Шевченко:    - Я не хочу показаться вам бестактным.
Ускова:    - Вы знаете, что это невозможно.
Дружина коменданта відкриває ще одну сторінку і бачить малюнок, на якому зображений її померлий син, що грається з дзиґою. На малюнку до сина тягнеться її рука, котра ніби якусь мить перед тим накрутила і запустила ту дзиґу.
Ускова від несподіванки похитується. Шевченко підхоплює її за лікоть і не відпускає.
Шевченко:    - Простите.
Ускова:    - Мы с мужем благодарны вам за надгробье. А я еще больше благодарна вам за этот рисунок. Вы не могли бы мне его подарить.
Шевченко:    - Вам я могу подарить всю эту тетрадь, полную рисунков.
Ускова:    - Не стоит. Ираклий Александрович, кажется, уже послал деньги в Санкт-Петербург, чтобы ему привезли фотографическую камеру с химикалиями… Так что мы сможем сфотографировать здесь многое… И вас тоже…
Шевченко:    - Тогда я расплету тетрадь и выну понравившейся вам рисунок.
Ускова:    - Спасибо.
Шевченко:    - И если вы мне не откажете – буду ждать вас в саду. Как обычно вечером, во время вашей прогулки.
Шевченко схиляє у поклоні голову, не осмілюючись поцілувати Усковій руку. Ускова знову похитується від нервового напруження і замість того, щоб простягти руку Шевченкові, кладе її йому на плече. Тарас укляк у замішанні.
Ускова (вибачливо усміхаючись):
- Вы лучше проводите меня домой...

Сюжетна лінія, що виводить на фінал фільму.
Особливі стосунки складаються у Шевченка з казашкою Катею – онукою старійшини казахського аулу, що поряд з фортом. Вона працює в Ускових нянею їхньої доньки Наташі. Катя добре говорить російською, знає багато легенд і казахських міфів. Вона буває на уроках малювання, які Шевченко дає Наташі. На тих уроках і починає Шевченко її малювати. Її образ служить йому взірцем для багатьох офортів: «Самаритянки», «Казашки Каті», «Казашки», «Благословіння дітей».
Катя часто приносить від Ускових Шевченкові у землянку їжу, папір, теплі речі чи листи. Іноді вони з Шевченком розмовляють. Тарас Григорович просить її розповідати історію казахів, півострова Мангистау, казки, легенди, повір’я. І Катерина усе докладно розповідає. Їхні стосунки стають ще більш довірливими, коли Катя якось, підходячи до землянки, чує, як Шевченко співає українську пісню, і підхоплює її, смішно повторюючи невідомі слова. Коли пісня закінчується, вона сміється і каже, що пісня ця про любов. Після цього випадку вони часто співають удвох. Шевченко вчить її українських, а вона його – казахських пісень. Якщо вони йдуть разом із Катею до аулу, то вона, за казахською традицією, тримається від Шевченка на відстані, позаду, бо ж він чоловік, - і при цьому вони вдвох співають пісень. Їхні дві постаті на тлі сіро-жовтої пустелі викликають сміх і глузи у офіцерів, що не зносять «крепостного» поета. «Вона! Крепосной свою невесту повел!» - сміються вони.
Якось Катя розповідає Шевченкові релігійне повір’я свого народу про молитву за душу коханого покійника. Якщо усю ніч палити баранячий жир над могилою, а на ранок у той каганець налити води, то пташка, що нап’ється з каганця, - помолиться за душу небіжчика. А якщо поцілувати пташку, то вона віднесе твій поцілунок на той світ до коханого.
Повір’я це Шевченкові надзвичайно подобається і він малює Катю із каганцем, в якому горить баранячий жир, біля могили її мами-небіжчиці (офорт «Казашка Катя»).
Після того, як Шевченко її намалює, вона загасить каганець і попросить, щоб він її покликав. Він покличе її. Вона не відповідатиме. Він запалить свою лампу, щоб розгледіти, куди вона ділася у темряві. Але й при світлі лампи її не побачить. Тоді знову покличе: «Катю, Катерино!» Вона раптом відгукнеться з темряви і попросить, щоб він покликав її по-казахськи «Кизтумас». Він запитає, що це означає. Вона відповість: «Щоб не народжувала дівчаток». Шевченко здивується. Тоді вона скаже, що так перекладається її ім’я для нежонатих чоловіків, і зникне, розчиниться у темені.
Шевченко гукатиме її ще і ще, але її ім’я повертатиметься до нього холодною луною.
У фіналі фільму, коли шхуна «Ластівка», на якій Шевченко покидатиме Новопетрівське укріплення, вже відпливатиме від причалу, він стоятиме на палубі у ваганні. Радість від довгоочікуваного звільнення буде потьмарена відсутністю Каті. Перед від’їздом він прощається з багатьма, навіть із ворогами, а от Каті-Кизтумас ніде не знайде. Ускова скаже, що Катя до неї вже другий тиждень не приходить. Наташа, її донька це ще раз підтвердить. А дідусь її на запитання Шевченка, де вона, тільки махне рукою, ніби показує йому блискавку.
І відпливаючи, Тарас мучитиметься не менше, аніж мучився, чекаючи жаданої миті звільнення. Його душа лишається там – на березі, разом із Катею. Ось лунає команда капітана віддати швартови. Матроси прибирають трап. Дзвенить дзвін на капітанському містку. І смуга між бортом і причалом, у якій вирує смарагдова вода, невмолимо збільшується.
Шевченко стоїть похнюплений, роблено всміхається, дивиться поверх голів тих, хто радіє його визволенню, хоч і прощається з ним.
Усков, який разом з усією родиною прийшов провести товариша, підпалює магній на поличці, щойно отриманої з Санкт-Петербуга, фотокамери. Ускова поправляє волосся і притримує шляпку рукою від вітру. Наташа рюмсає. Нарешті магній спалахує, гримить, лякає усіх своїм сполохом, фіксуючи шхуну і печального Шевченка на ній - стоп-кадр.
Смуга смарагдової у бурунах води поміж бортом шхуни і краєм причалу збільшується. Шевченко дивиться у водоверть. Ще трохи і він плигне назад на берег, він залишиться разом із пустелею, в якій загубилася Катя і його душа. Він залишиться там, звідки мріяв втекти довгих сім років.
І Шевченко навіть занесе вже ногу над водою, щоб плигнути з палуби на берег.
Але у цю мить майор Косарєв, що тримається на віддалі від усіх, витягне з кобури пістолета і, осміхаючись, помахає ним Тарасові.
П’яний «дядька» шморгне носом з жалю, що не буде з кого дерти грошей.
А всі присутні, які спершу були мовчазними і розчуленими, стануть усміхатися такій дивній поведінці Шевченка. Хтось скрикне: «Вам не туда, Тарас Григорьевич! Передавайте привет Петербургу!» Самодіяльний театральний солдатський гурток утне голубця з гопака. Навіть Агафія Ускова скаже пошепки: «Прощайте, Тарас…!»  
Шевченко ж біля борту клястиме себе, що так і не попрощався з Катею, хоч і шукав. І на причалі її немає, а він так сподівався її тут побачити. Де вона?
Лунає пташиний протяжний посвист. Шевченко зводить угору очі і бачить пташок. Вони крутяться зграйкою над його головою і летять до берега у пустелю. Тарас веде за ними очима і бачить, як вони зникають у сіро-жовтій пустелі, у її далині, за червонястими крейдяними горами. Там, далеко, на їхньому верхові видніється фігурка дівчини у червоному казахському халаті-шапані, з гостроверхою шапкою на голові. Вона прощається, вона махає йому рукою. Він бачить, як до неї летять її пташки і сумно, протяжно висвистують тільки йому зрозумілу мелодію.
Смуга смарагдової води, що вирує між бортом і гранітом пірсу, неминуче розширюється, розділяючи минуле і майбутнє. Шевченкові її вже не перестрибнути…
 

Шевченко.Проект