Олександр Гаврош

1883 року до провінційного українського містечка приїжджає невідомий. Він слідкує за Олексієм Петровим, місцевим п’яничкою і приватним вчителем гри музики. Коли той у корчмі нарешті опиняється сам за столом, невідомий підсідає до нього і знайомиться. Представляється белетристом, який шукає цікавий матеріал для майбутнього роману.  Пропонує йому розповісти про тутешніх людей та місцеві історії. Ясна річ, не просто так, а за гроші, до яких в Олексія Петрова давня пристрасть.

Вони їдуть до Петрова додому, який живе сам, бо жінка і діти від нього пішли.  В його бідній кімнаті панує розгардіяш і неприбраність, все свідчить про повну захланність власника.

Невідомий дістає пляшку рому і пригощає господаря. Коли той випив і готовий до інтерв’ю, гість розповідає, що його цікавить історія  35-річної давності, пов’язана з доносом Петрова.  Той перелякався. Всередині нього борються різні почуття: з одного боку, жадібність і бажання легкого заробітку, з іншого— боязнь громадського осуду. Однак гість твердить, що громадськості вже все відомо зі статті-спогаду Миколи Костомарова, який  надрукували у „Киевской старине”, і Петров має унікальну можливість розповісти власну версію подій.  

Той просить накинути грошенят, і коли невідомий погоджується, оповідає історію викриття першої таємної політичної організації українців, відомої під назвою «Кирило-Мефодіївське братство».

Петров розповідає, що був сином жандарма, якого за п’янство вигнали зі служби. Закінчивши Курську гімназію, він вступив до Київського університету. Постійно бідував, бо в матері не вистачало грошей оплатити і його науку, і побут. Батько п’яним замерз попідтинню.  В Києві Петров поселився у будинку протоієрея Завадського з Андріївської церкви, який здавав кімнати в найми. Сусідом студента виявився Микола Гулак, молодий науковець, який закінчив Дерптський університет. Петров поринає у спогади.

Київ. 1846 рік. 19-річний Петров помітив, що в Гулака час від часу збирається товариство молодих людей, які про щось жваво сперечаються, співають, читають вголос поезії.  Якось коли суперечки були особливо голосними, він дослухався, що за стіною говорять про Україну, її права та недолю. Це зацікавило Петрова, бо пахло чимось протизаконним. Аби краще чути, він навіть пробив дірку у стіні до Гулака. Так і є: тут мовилося про недозволені речі.

Відразу в голові Петрова виник чіткий план. Втертися в довір’я до змовників, а потім видати їх усіх владі, сподіваючись на щедре винагородження.  На щастя Петрова, молодики дуже легковажно ставилися до якої-небудь конспірації. Він викликав на «відверту» бесіду свого сусіда Гулака і сказав, що давно співчуває Україні та її справі і вже за тиждень той увів його в коло «братчиків».

Петров уважно слідкує за всім, що відбувається. Веде стеження і щоденник. Але на його велику біду невдовзі майже всі роз’їжджаються: Микола Гулак їде в Петербург, Пантелеймон Куліш у Варшаву, Тарас Шевченко -- у відрядження по Україні. Діяльність товариства затихла. Відчуваючи, що його омріяний заробіток може вислизнути з рук, він нарешті наважується на донос.

Київ. 2 березня 1847 року.

Як студент, Петров направляється до Юзефовича, заступника куратура Київського навчального округу. Розповідає йому про антиурядову змову. Той вагається, що має робити, адже добре знає і Куліша, і Костомарова, і Шевченка, з якими постійно спілкується по роботі. (Шевченка вже навіть призначили учителем малювання в Київському університеті). Юзефович радить студентові написати письмовий донос,  аби це було документально підтверджено.  Всередині душі він сподівається, що студентові забракне сили волі написати виказ на доволі відомих у Києві людей, в тому числі і на свого професора Костомарова.

Але наступного дня Петров таки приносить донос, і Юзефович стає однозначно на бік «закону». Вони йдуть до куратора Київського навчального округу генерал-майора Траскіна і пишуть секретну депешу Київському генерал-губернаторові Дмитру Бібікові, який у той час перебуває в Петербурзі. Звідти миттєво слідує реакція: справою одразу починає займатися Третій відділ жандармерії його імператорської Величності у Петербурзі.  Веде справу особисто начальник Третього відділу Леонтій Дубельт. Шеф жандармів генерал-ад’ютант Орлов доповідає про неї імператору Миколі І.

Петербург. 18 березня 1847 року.

Першим арештовують Миколу Гулака, який у той час переїхав до столиці у пошуках роботи. При арешті присутній обер-поліцмейстер Петербурга С.Кокошкін та сам генерал-лейтенант Дубельт. Він заявляє Гулаку, що донос на нього написав найближчий сподвижник Костомаров. Під час раптового обшуку Гулак пробує сховати деякі папери Кирило-Мефодіївського братства в туалеті, але пильні жандарми кидаються за ним до вбиральні і виявляють рукописи.

Серед паперів знайдено програму Братства „Книга буття українського народу”, недруковані вірші Шевченка.  Миколі І перекладають зміст виявлених документів російською мовою. Негайно слідує вказівка арештувати всіх причетних до таємного гуртка.

Варшава. 3 квітня 1947 року.

Обшук і арешт на квартирі Пантелеймона Куліша, який щойно одружився і зібрався у дворічну подорож Європою для вивчення пам’яток слов’янства. У тривале закордонне відрядження його як перспективного вченого направив царський уряд за казенні кошти. Однак він, як і Костомаров, із вершини блаженства змушений упасти у саму прірву розчарувань. Пантелеймона Куліша арештовують разом із шваґром Василем Білозерським, рідним братом молодої дружини Куліша. Їхні папери запечатують, навіть не розглядаючи, у великий мішок, і разом із авторами відправляють до Петербурга у жандармському екскорті.

Київ. 6 квітня 1847 року.

Серед ночі проводять обшук на квартирі професора Київського університету Костомарова. Першим до хати забігає Юзефович і говорить, що якщо той має якісь потаємні документи, хай їх відразу знищить, бо з секунди на секунду жандарми прийдуть робити трус. Костомаров вихоплю зі сховку рукописи Кирило-Мефодіївського братства і вагається, куди їх діти. Юзефович вириває їх з його рук зі словами, що він їх надійно сховає. Заходять жандарми.

Під час кількагодинного обшуку поруч із розгубленим Костомаровим весь час перебуває його старенька матір, для якої її син Ніколаша – єдина мета життя.  Трагічність ситуації полягає в тому, що наступного дня у Костомарова мало бути вінчання з киянкою Аліною Крагельською, яка на 15 років молодша за нього.   Костомарова арештовують і перевозять до звичайної буцегарні, де тримають злодюжок і вбивць. Начальник варти жартує, що тут йому навряд чи краще спатиметься, ніж біля молодої дружини.  

Наступного дня Костомарову дозволено коротко побачитися з матір’ю і нареченою, що переживають справжній шок, і відправляють із жандармами до Петербурга. Професор повністю подавлений. Він відмовляється від їжі, сподіваючись, що дорогою помре. Але на п’ятий день голодування офіцер відговорив його від такого кінця, запевнивши, що вони його все-одно встигнуть довезти живим. Наступного дня його доставлено у Третій відділ.

Околиця Києва. 7 квітня 1847 року.

Тарас Шевченко вбраний як з голочки -- у фраці та в білій краваті квапиться на вінчання свого друга Костомарова. Він повертається із відрядження, яке здійснював протягом двох місяців лівобережною Україною і чекає на паром, який його перевезе через Дніпро до Києва. Через ранню весну і повінь сполучення мостами неможливе. Нарешті паром прибув і поет зі своєю бричкою та різними супутниками переправляється на інший берег.

Милуючись величною панорамою Києва, Шевченко помічає на другому боці річки жандармів, які чекають на прибуття парому. Він дивиться на свій саквояж, в якому знаходяться його поезії останніх трьох років, в тому числі чимало критичних до царизму. «Кинути у воду?» -- міркує він, бо якесь тривожне передчуття тисне йому груди. Чи віддати комусь із цих людей – обводить він поглядом пістряву юрбу. Але на біду, майже всі вони -- селяни, які направляються до Києва на базар чи на прощу. Його погляд перехоплює артилерійський офіцер, який стоїть поруч. Але Шевченко не наважується запропонувати йому саквояж.

«Ех!» -- думає поет.—«Будь що буде». Тільки він зійшов із парому на берег, як до нього відразу підійшли жандарми. «Тарас Шевченко?» -- запитує старший, оглядаючи його документи. – «Ви заарештовані!». Саквояж із рукописами відбирають, а самого арештанта доправляють із жандармським супроводом до Петербургу.

Петербург.

Допит Миколи Гулака. Він відмовляється відповідати на  запитання, пояснюючи, що дав присягу, яку не сміє порушити. Ні погрози, ні залякування не дають результатів. Шеф жандармів граф Орлов лютує. Він вирішив задіяти для психологічної обробки в’язня перевіреного священика, який зможе задушевними розмовами порушити стійкість заарештованого, аби той дав всі необхідні покази.

Поштова станція на шляху Київ-Петербург.

Із екіпажу виходить Шевченко і невдоволений жандармський офіцер, які практично безупинно їдуть  до столиці. Поки вони розминаються після багатогодинного сидіння, Шевченко жартує, відчуваючи, що хоч у такий спосіб, але ще на волі.. Начальник поштової станції, розуміючи, що жандарми везуть арештованого, дивується вголос веселощам в’язня: «Їй Богу, якби не жандармський мундир, тут важко би було визначити, хто з вас злочинець, а хто – слуга закону».  Шевченко голосно сміється.

До поштової станції під’їжджає карета, видно, що здалеку, бо добряче оббрьохана болотом. З екіпажу виходять наречена Костомарова і його мати. Шевченко пізнає матір свого товариша, в якого не раз подовгу засиджувався за чаєм. Вони обіймаються, розповідають, що Миколу теж заарештували і вони їдуть слідом, аби шукати справедливості у Петербурзі. Жінки плачуть. Шевченко їх заспокоює. Жартує, що за нього нема кому навіть поплакати.   
Офіцер наказує Шевченку збиратися в дорогу. Вони від’їжджають першими.


Доповідь графа Орлова царю про те, що всіх причетних до «Україно-слов’янського товариства», заарештовано. Однак перший заарештований Микола Гулак відмовляється давати покази. «Мерзотник!» -- розмірковує вголос Микола І. – Ви ж знайдете способи розв’язати йому язика?».  «Ясна річ!» -- відповідає шеф жандармів і доповідає про зміст паперів, виявлених у Гулака. Особливу увагу звертає на вірші Шевченка, які для зручності царя переклали російською мовою. «Кто таков?» -- питає Микола І. «Художник» --відповідає Орлов. – «Закінчив Петербурзьку Академію мистецтв». «Та коли художник, чому в біса вірші пише?».  Орлов знизує плечима: «На малоросийском наречии пишет». «І що пише?»  

Шеф жандармів цитує з донесення. «Досить!», -- перебиває його невдоволено цар. -- Залишіть папери на столі. Я сам подивлюся».

Допит Костомарова. Дубельт питає, хто автор програми товариства. Костомаров каже, що він нічого не писав. Дубельт показує йому  рукописи, які від Костомарова перед обшуком забрав Юзефович і написані рукою Костомарова. Арештований перебуває в шоці. Дубельт кричить і погрожує йому шибеницею.

Петербург. 17 квітня 1847 року.

Шевченка доставляють у в’язницю. Його ведуть по тюремному коридорі, назустріч якраз повертається схарапуджений Костамаров із розкуйовдженим довгим волоссям. Бачачи приятеля у такому зломаному стані, у Шевченка стискається серце. Коли вони порівнюються, він плескає Костомарова по плечу зі словами: «Не журися, Миколо, ще будемо разом горілочку пити». Костомаров здивовано обертається, близоруко щурячись у пенсне. «Тарас!», --  нарешті здогадався він. «Разговорчікі!» -- кричить варта. Їх розводять в різні боки.

Допит Куліша, в якому той заперечує свою антиурядову діяльність, хитро відповідаючи на всі підозрілі місця із власних творів і листування та зауважуючи, що займався винятково історією та літературою України.

Шевченко знаходиться у камері-одиночці – 3 кроки на 2. Залізне ліжко, в кутку параша і маленьке загратоване віконце. Витягнувшись на  носочках, роздивляється  подвір’я в’язниці. Бачить кількох відвідувачів, що чекають біля кованих дверей. Впізнає в них маму і наречену Костомарова. Гукає їм, але вони не чують. Зітхає: «А за мене нема кому й журитися!». Лягає на ліжко, наспівуючи пісню «Тяжко-важко в світі жити сироті без роду».   Двері камери зі скрипом відчиняються і його кличуть на допит.  

Допит Шевченка. Шевченко розповідає про себе: що він із кріпаків, а на волю його викупили від Енгельгардта за дві з половиною тисячі рублів. -- А звідки такі гроші? – запитує Дубельт. -- А тут була ціла операція, -- посміхається Шевченко. --  Брюлов намалював портрет Жуковського, а той придбала августійша родина під час лотереї.
-- Що? – кричить Дубельт. – Ти хочеш сказати, що тебе Його величність із кріпацтва викупила?

«Це вже я так докладно не відаю, хто там виграв у лотерею портрета Жуковського», -- знизує Шевченко плечима. – Мене там не було».

«Ах ти ж негідник!» -- кидається до нього Дубельт, хапаючи його за сорочку. – Та ми ж тебе у порох зітремо! Як ти смів свої поганючі вірші писати на Його імператорську величність!

«Та дурень був! – відказує Шевченко, при цьому не можна зрозуміти говорить він щиро чи іронізує. – Що я там знаю, селянин не отесаний! Чув що царя лають у Петербурзі, а ще більше в Україні, то  й я, наївний, став писати те, що від людей чував.

?    І від кого ти це чув?
?    Та зараз вже й не згадаєш. Десь за чаркою то в одному товаристві, то в другому. А може й намарилося хмільному.   
?    Яку діяльність ви проводили у Кирило-Мефодіївському братстві?
?    В якому братстві? Уперше про таке чую.
?    От сволота! Вивести!

Очна ставка Костомарова зі студентом Київського університету Георгієм Андрузьким. Останній наговорює, що Костомаров, коли читав лекції з історії завжди по-особливому наголошував на вбивстві князів і царів. Мовляв, це був натяк: робити так і в сучасності. Костомаров хапається за голову.  Він запевняє, що більшої дурості ще в житті не чув. Йому стає погано. Його виводять.

Уночі Костмарова мучать кошмари. Він чує голоси. Перший голос: „Вони хотіли відірвати Малоросію від Росії. Якби вони це зробили за ними би піднялися і Польща, і Дон”. Другий голос: „Ні, вони хотіли автономію для Малоросії під зверхністю царя”. Третій голос: „Це все дурня і вигадка київського губернатора Бібікова. Не було ніякої змови. Просто Бібіков хотів вислужитися перед імператором і продемонструвати власну потрібність”. Костомаров стогне і затуляє вуха. Йому привиджається покійний батько, якого вбили власні селяни. Батько був прихильником Вольтера і закликав своїх кріпаків не вірити в Бога.

Візит протоієрея Малова до камери  Миколи Гулака. Священик всіляко намагається схилити Гулака до співпраці з жандармами. Той одказує, що не може порушити клятву, яку дав товаришам. Наприкінці просить причастя. Священик відказує, що не дасть йому причастя, доки той не покається і не розповість усе чесно слідчим. Виходить з камери і йде одразу доповідати Дубельту про розмову. Радить, щоби Гулаку написали листа батьки з проханням розкаятися у всьому.

Доповідь князя Орлова Миколі І. Розповідає, що Микола Гулак все ще «упорствує», а Микола Костомаров, схоже, «помутився в умі».
Шевченко визнав, що писав «возмутітельниє» вірші через дурну голову. Орлов розповідає царю історію викупу Шевченка із кріпацтва. Коли Микола І дізнався, що  дві з половиною тисячі рублів, які його родина заплатила під час лотереї за портрет Жуковського, учителя царевича Олександра,  пішли на викуп з кріпацтва  Шевченка, обуренню царя не має меж.  

Очна ставка Гулака і Костмарова. Дубельт запитує, хто є автором програми товариства. Гулак відповідає, що він (оскільки вирішив взяти всю вину на себе і тим порятувати товаришів). Однак Костомаров вирішив у всьому зізнатися і твердить, що це неправда. Бо „Книгу буття українського народу” писав саме він. Дубельт лютує, що його беруть на сміхи.

Очна ставка Георгія Андрузького і Шевченка. Андрузький заявляє, що в кожного змовника на плечі виколота булава як символ приналежності до таємного товариства. Шевченка тут же роздягають, але татуювання не виявлено. Шевченко запевняє, що з Андрузьким навіть не знайомий.  Тим часом доповідають, що в інших в’язнів теж  татуювання не виявлено. Дубельт лютує, що в нього замість таємного товариства з чітким планом антидержавних дій виходить якесь філологічне побратимство, яке збиралося за чаркою поспівати. Справа розлізається.

Із Києва викликають Петрова для уточнення показів, оскільки головні фігуранти справи заперечують існування Кирило-Мефодіївського братства. Той запевняє, що товариство точно існувало і мала за мету антицарське повстання.

Студент Андрузький заявив, що дав неправдиві покази проти Гулака, Куліша, Костомарова і Шевченка, бо насправді нічого не знає про Кирило-Мефодіївське товариство, і глибоко  кається за навмисний обман.

Граф Орлов доповідає царю, що слідство завершено. Так і не зрозуміло: було таємне товариство чи ні, але думки про Україну та її втрачену волю, які висловлювали у своїх писаннях заарештовані, слід знищувати у самому зародку. Цар погоджується. Додає, що вирок слід зробити негласним, але так, щоб усі в Малоросії про нього знали. Цим самим ми назавжди відіб’ємо бажання малоросів бавитися в якусь міфічну Україну.  Костомарова і Гулака слід протримати у в’язниці, як головних заводіїв. Куліш теж хай посидить кілька місяців за гратами, аби не писав дурниці про Малоросію, надмірно її возвеличуючи. А Шевченка, цього колишнього кріпака, за вірші віддати в солдати. Здається, так з ними поступають поміщики за провину.

Орлов нагадує про студента Петрова, завдяки якому викрито змову українофілів.  Пропонує тому за проявлене старання дати грошову винагороду (500 карбованців сріблом),   університетський диплом, оскільки в університеті після цього випадку йому буде важко вчитися через можливу обструкцію студентів і взяти його на службу в жандарми. Цар погоджується.

30 травня 1847 року.

Шевченку, який за півтора місяці вже обріс бородою і в котрому вже не пізнати колишнього франта, затриманого на паромі, зачитують вирок: за написання обурливих віршів відправити рядовим в Окремий оренбурзький корпус під „строжайщий надзор” із суворою забороною писати і малювати. Шевченко іронічно дякує цареві за таку «милість»  
Його виводять на тюремне подвір’я. У загратованій шибці він бачить Костомарова. В інших вікнах в’язниці теж видно людей, що  дивляться на нього. Перед тим, як сісти до екіпажу, Шевченко знімає шапку і низько їм вклоняється. Жандарми підхоплюють його під руки і заштовхують до середини екіпажу.  

Зима, 1883 року.

Петров витягає старий засмальцьований університетський диплом і показує невідомому. Хвалиться, що це саме він  зупинив цю українофільську «загрозу” і „наволоч”. Невідомому стає погано, він розв’язує краватку. Він питає, чому Петров зараз не служить у жандармах, адже мав заступництво перших осіб держави. Той оповідає, що, служачи в жандармах, викрив ще одну  «антидержавну змову». Помітив різні фінансові махінації в  жандармерії і написав доповідну самому царю. Тепер уже виказ на свого  начальника. Але царю це не сподобалося. Петрова за донос арештували, погнали зі служби і навіть відправили на заслання.  З того часу його життя покотилося додолу.

А коли стало відомо, що він був донощиком, навіть рідні з ним пересварилися.  Дружина пішла від нього, а син, коли одружився, перейшов з його прізвища на жінчине.               

Невідомий, якому стало душно, розстібує сурдут, з-під поли якого блиснуло руків’я пістолета. Петров помітив зброю.  «Ви анархіст?» -- запитує він. «Що?» -- дивується гість, і в цей момент Петров несподівано кидається на нього, завалюючи його зі стільцем. На підлозі зав’язується сутичка, але врешті-решт моложавий гість перемагає старого, дряхлого п’яничку.  Він прикладає йому до чола пістолета.

«Ну, застрель, застрель мене -- вірного царського служаку!» -- звивається той під гостем, але не може вирватися. – Думаєш, я не бачив, як блищали твої очі, коли я розповідав про Шевченка. Ти теж один із них -- молишся на Шевченка!»

«Гнида ти!» -- плює йому в очі гість. – Ти не вартуєш і волосини тих великих людей, котрим ти своїм доносом зламав життя. Хотів тебе кілька разів застрелити, як собаку, поки ти свою гидь розповідав. Заради цього і розшукав тебе у цьому гадючнику, де ти свій вік у багні доживаєш. Але послухав і зрозумів, що для тебе гіршої кари, як отаке мерзенне життя, не має. Живи і мучся, гаде!

Гість встає, обтріпуючись, про всяк випадок тримаючи пістолета на сторожі. Помічає на полиці книжку. Здивовано бере до рук. «Кобзар?» -- приголомшено вигукує. «Так, -- сичить розпростертий на підлозі Петров. – Так, «Кобзар»! Ваша малоруська Біблія! Я її на пам'ять вивчив! Можу зацитувати з будь-якої сторінки! «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

-- Ти не людина! Ти -- потвора! -- вигукує гість, прожогом вискакуючи з кімнати.   – Вічно горітимеш в пеклі!

?    Так, я диявол! Я сам сатана! Я вершу свою кару! Я прийшов відімстити усім вам! – дико регоче Петров, насилу підіймаючись. -- Куди ж ви, пане, побігли? Не залишайте мене самого! Мені ще треба вам багато розповісти про київську змову і вашого божка Шевченка! Ха-ха-ха!

Його регіт поступово переростає в скигління та голосний нестримний плач.

Ранок наступного дня. У квартирі Петрова два жандарми і лікар, який  оглядає тіло небіжчика, що простягся на ліжку з відкритим ротом. У хаті повний безлад. На столі порожня пляшка рому.   

Лікар підтверджує, що смерть наступила на світанку. Очевидно, зупинилося серце внаслідок надмірно вжитої кількості алкоголю. Небіжчик жив сам, у крайній бідності. Деградований тип.

Молодий жандарм розглядає на полиці фото молодого сяючого 19-річного студента Петрова. Далі бере розгорнуту книжку зі стола. Читає: «Тарас Шевченко «Кобзар».  «Тьху!», -- плюється. – І цей туди ж! Українофіли кляті!». Старший з іронією хитає заперечно головою (видно, знає про минуле небіжчика) і гукає в коридор, аби забрали тіло. Двоє дворових забігають, беруть труп і несуть на двір на запряжені конем сани. Молодший питає в старшого: «Дядьку, а чого постоялець помер?». «Хтозна. Вчора до нього хтось приходив. Допізна сиділи, пиячили. Цей же музикашка донощиком був. Бач, аж жандарми прийшли подивитися, чи його хто не вдавив часом».  Кидають тіло на сани.

Молодий хоче перехреститися: «Пом’яни Боже у царстві твоїм раба Божого…». Але старий його перебиває, хапаючи за руку: «Не треба, Грицьку!». Озираючись, чи не видно жандармів, додає: «Собаці – собача смерть!». Плює на землю і вони, обтріпуючись від снігу, заходять до будинку.